Самовіли

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Самовіли
Божество вслов'янська міфологія
Частина відслов'янська міфологія
CMNS: Медіафайли у Вікісховищі

Самові́ли, самоді́ви (болг. самовили, самодиви), або ві́ли, ви́ли (серб. виле) — у фольклорі південних слов'ян жіночі духи річок, лісів, гір; аналог русалок, мавок.

Етимологія та назви

[ред. | ред. код]

Назва «віла» ймовірно пов'язана з рухом і походить від кореня *viti — «вити(ся)» або з *vei — «віяти», споріднена з литовським vyti — «переслідувати» та авестійським vayeiti («гнати»)[1].

У західних слов'ян вілами називають божевільних (старопольськ. wiła — «біснуватий», «блазень»). Александер Брюкнер припускав, що назва «віли» спершу стосувалася міфічних істот, а потім перейшла на людей, нібито зачарованих або проклятих вілами[1].

В сербському фольклорі, залежно від місця проживання, можуть мати різні назви: в лісах самовіли, в горах загоркині (zagorkinje), в річках та озерах бродариці (brodarice), в хмарах облакині (oblaknije)[1].

Образ і заняття

[ред. | ред. код]
Танець віл, картина Бартоломео Джуліано, 1906 р.

Віли — це душі дівчат, які померли молодими[2]. Вони здатні літати верхи на хмарах і рухати їх поглядом[3], їздити на конях і оленях[1]. Зазвичай вони з'являються групами в подобі гарних крилатих дівчат з легким і майже прозорим тілом, оголених або мало одягнених. Також можуть з'являтися в подобі коней, лебедів, соколів або вовків. Іноді вони також перетворюються на вихори[3]. Зрідка самовілам приписувалися козині ноги та палаючі очі[1].

Віли влаштовують ігрища, танцюючи в місячному світлі, та карають хворобами тих, до наближається до місця танців або житла віл. Ці істоти бувають заздрісними. В одній сербській пісні віла поцілила стрілою в лицаря Мілоша Обилича за те, що він співав краще за неї. Проте, віли можуть бути і прихильними до хлопців, попереджають їх про небезпеки, передбачають майбутнє. Часом згадується про шлюби між вілами та людьми[1].

У південнослов'янських народних переказах згадки про віл трапляються з XIII ст. Віли в образі дівчат згадуються в церковній літературі Русі ХІ-ХІІ ст. В російському фольклорі відсутні[1].

Культ віл

[ред. | ред. код]
Віла верхи на олені

Вшанування віл проявляється в назвах струмків Вілині Води, Вілин Ізвон тощо. Вважалося, що при наближенні до струмків, де мешкають віли, треба спершу попередити цих істот, кинувши в воду камінь. Вілам лишали дари під деревами, біля каменів та в печерах[1].

Віли в мистецтві

[ред. | ред. код]
  • Віли є персонажами в однойменній балетній опері Джакомо Пуччіні за літературним твором «Віли» (1856) Альфонса Карра[fr] (1808—1890)[4].
  • Віли — молоді дівчата, які померли у день свого весілля. Вони нерозривно пов'язані з романтичним балетом «Жізель» французького композитора Адольфа Адама, створеного в Парижі у 1841 році. За сюжетом віли майже вловили останнє дихання коханого Жізель, але з першими променями сонця вони втратили свою силу.
  • «Віли» — картина Бартоломео Джуліано 1906 року.
  • «Історії про вілу Амалку» (Říkání o víle Amálce) чи «Віла Амалка» — чехословацький анімаційний серіал 1975 року[5].
  • Віли (віїли) у творах Джоан Роулінг про Гаррі Поттера — надзвичайно красиві жінки, що зачаровують усіх своєю красою, а в гніві перетворюються на птахів. Віли з'являються в четвертій книзі серії «Гаррі Поттер і келих вогню», де вони служать талісманами болгарської збірної з квідичу під час Чемпіонату світу з квідичу. Персонаж Флер Делакур також на чверть віла.

В українській літературі

[ред. | ред. код]

Література

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. а б в г д е ж и Ґейштор, Александр (2015). Слов'янська міфологія. Кліо. с. 253—255.
  2. Andrzej Kempiński: Encyklopedia mitologii ludów indoeuropejskich. Warszawa: Iskry, 2001, s. 462. ISBN 83-207-1629-2. 
  3. а б Bohdan Baranowski: W kręgu upiorów i wilkołaków. Łódź: Wydawnictwo Łódzkie, 1981, ss. 260–262. ISBN 83-218-0072-6. 
  4. Alphonse Karr «Les Willis» (1856) (фр.)
  5. aha. Japonské děti milují vílu Amálku. ct24.ceskatelevize.cz (чес.). Процитовано 12 лютого 2024.
  6. Леся Українка — Віла-посестра (див. примітки). Енциклопедія життя і творчості Лесі Українки — l-ukrainka.name.
  7. КЛЮЧ — Ніні Бічуї — 75!, 23 серпня 2012. Автор: Роман Кудлик, Анатолій Седик, Володимир Яворівський та ін.
  8. ["Час та свідомість у новелах Ніни Бічуї"] — ЛітАкцент, 17.07.2012.